Свобода / Svoboda [1973-2010(ч.3), Джерси-Сити, Укр. яз., PDF]

Засновником, власником і першим редактором „Свободи" був о. Григорій Грушка. Він народився 10-го жовтня 1859 року в селянській сім'ї в Зарубинцях, Збаразького повіту. Завдяки Заможному радичеві, він навчався у народній школі і в гімназії у Львові, після чого Митрополит Сильвестер Сембратович вислав його на студії теології до Риму. Після трирічного перебування в Апостольській Столиці він відбув четвертий рік студій у Львові і там був рукоположений на священика 1884 року. Працював він коротко на парафіях у Збаражі й у Коропці, відтак був проповідником прїї катедрі св. Юра у Львові й дописував до газети „Душпастир". При кінці 1889 року о. Г. Грушка виїхав, без відома церковних властей, до Америки. Побу-вав п'ять місяців у Шенандоа, пізніше — в Джерзі Ситі, Н.Дж., де на місці заснованої о. Іваном Волянським, першим священиком в Америці греко-католиком, каплички побудував велику дерев'яну церкву, яку посвятив 21-го березня 1891 року. В наступному році о. Грушка видав одно число газети „Новий Світ", придбав дзвони для церкви; в квітні 1895 року побудував приходство, а в жовтні того самого року розмалював церкву. На зразок створених давніше о. Ів. Волянським кооператив, о. Грушка заснував у Джерзі Ситі „Українську торгівлю", крамницю, яку очолював спочатку сам, опісля передав у руки Константина Кирчева (1890). Крім того, о. Грушка цікавився життям українських іміґрантів на інших місцях поселення, а зокрема боліло його те, що про них писала неправдиво і з насміхом чужа преса. Тому він постановив видавати власний часопис, „писаний українським (руським) серцем, українською (руською) мовою, навіяний українським (руським) духом".

Таким чином, 15-го вересня 1893 року появилося перше число „Свободи". Виступ о. Івана Констанкевича влітку 1893 року на другій Конвенції опанованого мадярофілами „Соєдиненія" і його заява про неможливість співпраці українців з тією організацією, поява „Свободи" і коротко опісля нарада чотирьох священиків у домі о. Грушки та їх постанова створити окрему українську допомогову організацію, — ось головні фактори, які привели до заснування 22-го лютого 1894 року Українського (Руського) Народного Союзу. На основуючих зборах і на першій Конвенції УНС 30-го травня 1894 року о. Грушку обрали членом Контрольної комісії. Це і був єдиний раз, що о. Грушка займав пост у Головному Уряді цієї установи. Він піддержував її, писав про її працю, заохочував імігрантів статтями й віршами вступати у її членство, і за це делегати на першій Конвенції УНС склали йому окрему подяку й вирішили зробити „Свободу" органом УНСоюзу. Рік пізніше, на другій Конвенції УНС 30-го травня 1895 року, о. Нестор Дмитрів зробив внесок, що УНС повинен мати свій власний часопис, а о. І. Констанкевич пропонував, щоб „Свободу" перебрала спілка з уділами. Коли на нараді священиків у Мавнт Кармел не було охочих приступити до спілки, оо. Дмитрів і Констанкевич рішилися відкупити „Свободу" від о. Грушки, і тому ця газета почала виходити від 18-го липня 1895 року в Шамокіні, Па., звідки її перенесли 2-го липня 1896 року до Мавнт Кармел, Па., де жив о. Дмитрів.

В міжчасі о. Грушка попав у фінансові труднощі у зв'язку зі згаданою вище крамницею у Джерзі Ситі, а роздор у громаді, підсичуваний Російською православною місією, привів до його резиґнації з місцевої парафії свв. Петра і Павла 8-го березня 1896 року. Цей рік був критичним у житті о. Грушки; він часто міняв свої думки про католицтво і православ'я, викликав о. Ардана на диспут про ці справи, писав у „Свободі" проти православ'я, а в „Православному Вістніку" проти Папи й унії тощо. Нарешті 22-го грудня 1896 року він перейшов на православ'я. Після деякого зволікання і на доручення Синоду російський єпископ Ніколай Зьоров призначив його на парафію в Олд Фордж, Па., під умовою, що о. Грушка одержуватиме платню від парафії, а не від російського уряду. На початку 1897 року о. Грушка започаткував з о. Олексієм Товтом, священиком, що також перейшов до православних ще раніше, часопис „Світ", який став від травня того року офіційним органом москвофільського „Общества Взаімопомощі" у Вілкс-Беррі, Па. Указом Синоду від 20-го жовтня 1900 року о. Грушку перенесено до Волинської губернії в Росії, а розпорядком православного єпископа з Сан Франсіско, Каліфорнія, датованим 1-им січня 1901 року, отця Григорія звільнено від обов'язків у парафії Олд Фордж, Па.

В Росії о. Грушка мав чималий успіх, і сам цар нагородив його спершу срібним, пізніше золотим Хрестом з ланцюжком. Саме ці нагороди привели його до переконання, що йому не личить продавати свою совість за срібло чи золото; він не міг дивитись, як російські церковні й державні власті обманювали український нарід. Тому о. Грушка повернувся до Галичини і 12-го грудня 1901 року публічно заявив у катедрі св. Юра у Львові свою приналежність до Католицької Церкви. Відтоді о. Грушка служив адміністратором у кількох парафіях, а в 1906 році прибув до села Пеняки біля Бродів, де залишився до своєї смерти 16-го квітня 1913 року. Хоч хворів останні два роки паралічем, він віддано працював над освідомлюванням народу, заснував читальню „Просвіти", зібрав через „Свободу" фонди на її дім і плянував заснувати при парафії селянську касу хворих. В школі під час науки релігії він навчав дітей українських патріотичних пісень, боронив їх перед польськими учительками, а в обороні своїх парафіян вів боротьбу з Т. Цєнським, дідичем-україножером.

Хоч 11 років перебування й діяльности о. Грушки в Америці не позбавлені протиріч, в анналах української іміграції йому належить одне з перших місць. Український Народний Союз вшанував його пам'ять, поставивши в 1937 році на його могилі в Пеняках пам'ятник з чорного італійського мармуру, а з нагоди 80-річчя „Свободи" його пом'янули окремою медаллю. Його іменем названий 425-ий Відділ УНС у Чикаго, Ілл., і йому пам'ятник стоїть на оселі УНСоюзу Союзівці.

Від 18-го липня 1895 року співвласником (разом з о. І. Констанкевичем) і головним редактором „Свободи" був о. Нестор Дмитрів. Він народився 1863 року в Жеребках Королівських біля Скалата. Закінчивши Українську (Руську) Академічну Гімназію у Львові 1890 року, він студіював теологію і був рукоположений на священика Митрополитом Сильвестром Сембратови-чем у 1884 році. Член т.зв. „Американського Кружка", він приїхав до Америки 1-го квітня 1895 року і поселився у Мавнт Кармел, Па. Редагував „Свободу" в Шамокіні. Па., до 15-го червня 1896 року, а від 2-го липня 1896 року до кінця березня 1897 року — в Мавнт Кармел, Па.; звідти виїхав на прохання українських поселенців до Канади. Там відвідав Вінніпег (5-го квітня), Лейк Давфин, Веллі Рівер, Стюартбирн (усі в Манітобі), Едмонтон. Едну, Ребет Гілл (Алберта), у травні знову був у Вінніпегу та в інших місцевостях. В червні 1897 року о. Дмитрів побував в Америці, а в липні виїхав вдруге до Канади і працював перекладачем на Іміграційному Домі й дорадником переселенців. Взимку 1897 року він повернувся до Америки, а навесні наступного року поїхав востаннє на кілька місяців до Канади.

Після повороту до Америки о. Дмитрів служив на парафіях у Боффало, Н. Й. (1898-1899); в Трой, Н. Й. (1899-1900); Нортгемптоні. Па. (1901-1908); Нюарку,. Н.Дж. (вересень-листопад 1908); Ансонія, Конн. (1908-1909); в Елмайрі Гайте, Па. (1909-1912); в Аллентавні, Па. (1912-1913); в Йонкер-сі.Н.Й. (1913-1915); в Еліза-беті, Н.Дж. (1915-1916); в Барнсборо, Па. (1916-1920); в Піттсбургу, Па. (церква св. Юрія, 1920-1922); в Ґлен Лаєн-Нентікок, Па. (1922-1924) та в Реймі, Па. (1924-1925). Він помер 27-го травня 1925 року в Елізабеті, Н.Дж.

Отець Н. Дмитрів належить до найвизначніших священиків, громадсько-культурних діячів і авторів-письменників української еміграції. Він був першим нашим священиком у Канаді, заснував там кілька церковних громад, посвятив кілька цвинтарів, а життя наших канадських поселенців описав у споминах: „Канадська Русь" (1897) і Образки з Канади" (1898). Йому завдячуємо видання першого Календаря УНС (1897) з цінним матеріялом до історії української іміграції в Америці. Необхідним і достовірним матерія-лом до цієї самої теми є його більші статті: „Короткий начерк історії і розвою Руского Народного Союза" (Календар УНС, 1914), „Перші роки еміграції українців у Злучених Державах Північної Америки" (Календар „Провидіння" 1924) і це саме в скороченні під заголовком „З початків нашого життя в Америці" (Календар УНС, 1944). Його перу належать також оповідання: „Руська пасха, а французький ксьондз", „Святий вечір в Америці", „Вийшла за меноніта", „Асиміляція", „Ґаздиня", „Тимко Гаврилюк" та інші.

Крім редакторства „Свободи" і членства в Духовній Раді, створеній нашими священиками 30-31 травня 1901 року в Шамокін, Па., О.Дмитрів брав активну участь у праці Українського Народного Союзу. Він був секретарем на другій Конвенції УНС (30-го травня 1895 року в Олифанті, Па.) і тоді його обрали генеральним секретарем УНС. На третій Конвенції (22-го серпня 1896 року в Мавнт Кармел, Па.) він увійшов до Контрольної комісії, а на шостій Конвенції (12-14-го червня 1900 року в Піттсбурзі, Па.) він став головним радним УНС. Всюди, де працював на парафіях, він заохочував імігрантів ставати членами УНС і сам заснував два відділи: 13-ий у Вотервліт, Н. Й., і 151 в Аллен-тавні. Па. Для утривалення заслуг о. Дмитрова, заходами і коштом УНС поставлено на його могилі пам'ятник, посвячений 24-го жовтня 1985 року, а канадські українці пом'янули його мармуровим бюстом на місці Хреста Свободи в Теребовлі біля Давфина, де в квітні 1897 року він відправив першу Службу Божу.

Після виїзду о. Н. Дмитрова до Канади в квітні 1897 року, редакцію „Свободи" і парафію в Мавнт Кармел, Па., обняв о.Стефан Макар. Він народився в селянській сім'ї в Бушковичах, Перемиського повіту. Гімназійне навчання відбув у Перемишлі, а теологічні студії закінчив у Львові. Член „Американського Кружка", він висвятився на безженного священика і в березні 1897 року приїхав до Мавнт Кармел., Па., де став редактором „Свободи"і був ним до 12-го липня 1900 року, бо виїхав на три місяці до Галичини. Повернувшись до Америки, о. Макар працював парохом церкви св. Димитрія в Мавнт Кармел. Па., до 1904 року, а потім був на парафіях у Мек Кіспорт, Па. (1904-1906), в Ансонії, Конн. (1906-1908) та в Нюарку, Н.Дж. (1908-1910). Звідтіля виїхав при кінці липня 1910 року до Галичини, а рік пізніше побував ще раз в Перемишлі, де працював урядовцем Першої Руської Щадниці до 1913 року. Знову в Америці він обняв карпато-руську парафію св. Івана Хрестителя в Клівленді, Огайо, і залишився там до своєї трагічної смерти 2-го січня 1915 року. Американська преса подала, що 19-го листопада 1914 року два мужчини напали на о. Макара, побили його палицями і забрали в нього 147 долярів. Мабуть ці самі люди підпалили пізніше парафіяльний дім і в цій пожежі отець-парох загинув.

Як священик, редактор „Свободи" і громадсько-культурний діяч о. Стефан Макар поклав великі заслуги для української еміграції в Америці. Він брав активну участь у поборюванні москвофільства, був секретарем Духовної Ради, створеної у травні 1901 року в Шамокіні, Па., а своїми численними писаннями дав великий вклад в історію еміграції та в поширення освіти серед імігрантів. Крім корисних інформацій про українські поселення в Шамокіні, Шенандоа, Мавнт Кармелі, Пітсбурзі, Па. Джерзі Ситі, Н.Дж., Сейнт Люісі, Мізурі, та ін., він поміщував на сторінках „Свободи" такі свої оповідання: „На агітації", „По роботі", „В сальоні", „Баль", ,,Парафіяльний мітинг", „Туга", „В неробучий день", „Наймит", „Печатка", „По-латайко", „Амерікен Бой", „Бизнес" та інші, при чому деякі появилися окремими збірками у видавництві „Свободи". Написав також працю „Конституція Сполучених Держав Північної Америки", склав ,,Русько-англійський провідник" („Свобода", 1901), виданий також окремо підзаголовком „Русько-англійський словарець", та виготовив декілька перекладів чи адаптацій, серед них: „Моя жінка під час бурі" (Марк Твейн), „Навернений грішник" (Б. Прус), „Хто з чого живе" (С. Дікштайн), „Дещо про звірята, рослини, каміння і скали" (Павло Берт), „Про соціялізм" (Т. МекҐрейді), „Про нутро землі" (Бжезінський), „Релігійні вірування старин-них народів" (Д.Ж. Сеньобо). Великою популярністю користувалися його драматичні твори „Американський шляхтич і Скупар", що їх ставили у перекладі також на словацьких сценах.

В Українському Народному Союзі він був членом Контрольної комісії (1897), головним радним (1898), проводив Конвенцією (1904) в Шамокіні, Па., а на дев'ятій Конвенції 1906 року в Скрентоні, Па., його обрали духовним провідником УНС. З рамени УНС він виступав часто на вічах, концертах та інших імпрезах і нарешті був засновником його двох відділів — другого Відділу в Мавнт Кармел, Па., і 132-го Відділу в МекКіспорт, Па. Патріот, людина ясного ума, о. Макар відзначався гарними товариськими прикметами і добрим гумором і тим з'єднував собі прихильність і респект усіх, хто його знав чи з ним працював.

Четвертим редактором „Свободи" був о. Іван Ардан. Він народився 4-го лютого 1871 року в Трускавці. До гімназії ходив у Дрогобичі, а студії теології закінчив у Львові. Рукоположений на священика єпископом Юліяном Пелешем 1895 року в Перемишлі, він виїхав до Америки, прибувши 2-го грудня того ж року до Мавнт Кармел, Па. Звідтіля о. Ардан перенісся 8-го березня 1896 року до Джерзі Ситі, Н.Дж., де обняв парафію свв. Петра і Павла і заснував при ній Сестриц-тво св. Ольги і так звану „руську школу". В листопаді 1897 року о. Ардан став парохом церкви свв. Кирила і Методія в Олифанті, Па., і там редагував „Свободу" від 1-го серпня 1900 року до 2-го липня 1903 року. Дев'ятого липня 1903 року він переніс газету до Скрентону, Па., підписувався від 1904 року як її видавець і редактор, а від 20-го грудня 1906 року видавав її в Ню Йорку. В міжчасі він продав друкарню „Свободи" Спілці, утвореній з кількох урядовців УНС, а сам залишився редактором газети до 1-го серпня 1907 року.

Отець Ардан став членом Українського (Руського) Народного Союзу безпосередно по своєму приїзді до Америки, був секретарем на його третій Конвенції 1896 року в Мавнт Кармелі, Па., на четвертій Конвенції 1897 року у Мейфілд, Па., його обрали секретарем УНС, а рік пізніше, на п'ятій Конвенції 1898 року в Шенандоа. Па., він увійшов до Контрольної комісії УНС. Потім він включився у боротьбу наших священиків за свого єпископа, брав участь у їхніх нарадах у Філядельфії (1899) і Шамокіні. Па. (1901), і тоді саме увійшов у склад Духовної Ради. По нарадах у Філядельфії він сконтактувався з Владикою Джаном Гобаном, латинським єпископом Скрентону, і одержав від нього повновласті на пароха церкви свв. Кирила і Методія в Олифанті, Па., про що вірні нічого не знали. 14-го лютого 1902 року він написав єпископові листа з проханням викреслити його прізвище з листи католицьких священиків Скрентонської дієцезії, мовляв, між латинською і греко-католицької Церквами нема дійсної унії, а перша намагається весь час змусити греко-католиків покинути свій обряд, свої привілеї і права та стати римо-католиками. В результаті судового процесу єпископ Гобан екскомунікував о. Ардана 22-го лютого 1902 року. Відтоді Іван Ардан покинув духовний стан, виїхав на кілька років до стейту Вірджінія і повернувся до української громади щойно тоді, коли його покликали до новоствореного Союзу, теперішнього Українського Братського (Робітничого) Союзу. На основуючих зборах тієї організації 25-26-го жовтня 1910 року його обрали головою, і цей самий пост він затримав після першої Конвенції 1911 року. В 1912 році Ардан відмовився від головства і став редактором „Народної Волі". Був ним до 1-го червня 1913 року, відтак, по двох тижнях редакторства Осипа Косового, був редактором до 1919 року. Отець Ардан був членом Організаційного комітету для скликання Першого Українського Сойму 30-31-го жовтня 1915 року, увійшов до Загального Українського Комітету і до екзекутиви Федерації Укараїнців в Америці. На початку 1920 року він став радником першої Української Дипломатичної Місії у Вашінгтоні і управителем її Пресового бюра, відомого під назвою „Приятелі України". Після ліквідації Місії він повернувся до Скрентону, працював коротко в редакції „Народної Волі" (1925) і був секретарем заснованої тоді „Української Щадниці". Пізніше їв. Ардан перестав брати активну участь в українському громадському житті, хоч принагідне допомагав своїми порадами Українському Братському (Робітничому) Союзові. Він помер 14-го вересня 1940 року у Вілкс-Беррі, Па.

З-поміж вісімки „Американського Кружка" Іван Ардан був найбільшим звеличником Івана Франка і прихильником нашого робітництва. Особливо велику прислугу він зробив нашим робітникам на Гавайських островах, причинившись до їх звільнення з невільницької праці на плянтаціях своїми статтями у „Свободі" (1900) і листовними контактами з американськими конгресменами і сенаторами. Він багато допомагав нашим людям порадами у різних місцевих і старокрайових справах, сам навчав їх грамоти у читальнях, а як редактор „Свободи" і „Народної Волі" відіграв визначну ролю в боротьбі з московофільством та причинився немало до скристалізування й організації українського народного табору. Для історії української іміграції корисною є його англомовна праця „Рутенці в Америці" (1904).

В серпні 1907 року „Свободу" купила від І. Адрана т.зв Руська Видавнича Спілка (К. Кирчів, С. Ядловський та ін.), при чому УНСоюз позичив їй частину грошей на сплачення боргу, а 21-го липня наступного року УНС відкупив друкарню і видавництво. Тоді редактором „Свободи" став 8-го серпня 1907 року новоприбулий з Галичини Антін Цурковський. Він народився 1882 року, навчався в Бережанській гімназії, де належав до „Молодої України", нелегального товариства молоді. До Америки прибув 1907 року, зразу обнявши пост редактора „Свободи" (до 27-го жовтня 1910 року), потім став співредактором і ще раз редактором (грудень 1911 - 19-го вересня 1912). Зладив Цурковський чотири календарі УНС (1910-1913), працював для заснованого 1909 року товариства „Просвіта" (округа Ню Йорк), був режисером Драматичного кружка ім. І. Котляревського в Ню Йорку й переклав Миколи Гоголя „Різдвяну ніч" для Календаря „Просвіти" (ч. 1, січень 1914). Від 1-го жовтня 1914 року А. Цурковський став редактором „Америки" і був ним до 15-го вересня 1916 року, хоч на річних зборах СУК „Провидіння" 29-30-го грудня 1925 року його призначили на цей пост ще на дальші чотири роки. Коли ж у січні 1926 року о. Іван Ортинський, голова СУК „Провидіння", повідомив, що два кандидати на рекордового секретаря відмовилися, Цурковський погодився на цей уряд і зрезиґнував з редакторства на користь д-ра Осипа Назарука. Він був секретарем Комітету побудови нового дому СУК „Провидіння" (1928), видав „Ювілейний Календар 'Провидіння' 1914-1939" і помістив у ньому корисну статтю „25-ліття Провидіння". Крім цього Цурковський написав, видану цією ж установою, працю „Про печатки письма й азбуки", кілька публіцистичних і наукових розвідок та переклади. Він був членом НТШ і інших організацій; помер у серпні 1955 року в Філядельфії.

На 10-ій Конвенції УНС 7-10-го липня 1908 року в Філядельфії, на внесок о. Миколи Підгорецького, рішено видавати „Свободу" українською мовою („гражданкою") і словацькою, щоб зацікавити нею закарпатців і деяких галичан, які не знали української азбуки. Тому на засіданні Виділу (Головного Уряду) УНС 21-го липня 1908 року покликано на редактора словацької „Свободи" Андрія Ґелу, у той час головного організатора УНС. Він був дяковчителем і працював при угро-руських парафіях у Трентоні, Н.Дж., Бредок, Скрентоні (1902) і Піттсбурзі. Па., (1902-1903). Від 28-го листопада 1908 року до 5-го грудня 1911 року він був керівником церковного хору в Джерзі Ситі, Н.Дж., а звідсіль пішов до Пассейку, Н.Дж., пізніше до Філядельфії і нарешті до Янгставну, Огайо. Ґела повернувся до Джерзі Ситі 28-го жовтня 1923 року і залишився тут до 1936 року. Під час першого перебування у цьому місті він заснував хор „Українська Муза", переімено-ваний пізніше на „Хор ім. М. Лисенка", а в 1920-их роках керував також хором товариства „Будучність" в Нюарку, Н.Дж. За почином Андрія Ґели постало у грудні 1907 року Дяковчительське товариство, відновлене 12-го серпня 1913 року. Він належав до створеного 9-го вересня 1909 року в Чикаго П'ятичленного комітету для оцінки надісланих на конкурс шкільних читанок, а 15-го вересня 1909 року, коли на просвітнім вічу у Філядельфії постало товариство „Просвіта", А. Ґела — цей невтомний освітній діяч, увійшов до т.зв. „Совіта просвітного". Він помер 21-го лютого 1936 року.

На засіданні Виконавчого комітету УНС 12-го жовтня 1910 року іменовано Осипа Стеткевича редактором „Свободи", а Антона Цурковського — співредактором. Стеткевич народився 12-го січня 1876 року в селі Плотича, Бережанського повіту. Учитель по фаху і музика-аматор, він приїхав у 1904 році до Америки, поселився в Шамокіні. Па., і працював там дяковчителем та видав чотири числа тижневика ,,Зірниця" (9-30-го червня 1906). Після Шамокіну він побував коротко в Олифанті, Па. На 9-ій Конвенції УНС 25-28-го червня 1906 року в Скрентоні його обрали членом Контрольної комісії, а два роки пізніше О. Стеткевич увійшов до комітету для опрацювання Букваря і Читанки, які мали друкуватись у Галичині. В 1909 році його покликали до „П'ятичленного комітету" для переведення конкурсу на читанки, і тоді таки Стеткевич став членом „Просвіти", для якої віддано й успішно працював, за що її виділ у Ню Йорку іменував його своїм Почесним членом, у його імені висилаючи грошовий дар на ювілей Івана Франка. Стеткевич учителював у парафіяльній школі в Джерзі Ситі (1920), а коли в 1922 році постало Об'єднання Українських Організацій в Америці, він став членом Шкільної комісії, відомої під назвою Управа Рідної Школи в Америці, і був у ній заступником голови. На цей пост його покликали знову на четвертому Конгресі ОУ-ОА 26-го жовтня 1927 року. В 1935-1937 роках він вів курси української мови на факультеті східньо-европейських мов Колюмбійського університету, за які учасники одержували університетські кредити.

Як музика-аматор, Стеткевич був диригентом мішаного хору й оркестри в Шамокіні й Олифанті, Па., провадив Товариство український хор (від 14-го березня 1913 року) і Співацько-драматичний гурток у Джерзі Ситі та деякий час хор „Боян" у Ню Йорку. Редактором „Свободи" він був двічі: від 3-го листопада 1910 року до 30-го листопада 1911 року і від 26-го вересня 1912 року до 14-го серпня 1919 року. Був співзасновником Американсько-Руської Народної Ради (1914), секретарем 25-го Відділу УНС в Джерзі Ситі, зладив Календар УНС на 1914-ий рік і опрацював для нього другу частину твору о. Нестора Дмитріва ,,Короткий начерк історії Руського Народного Союзу". При підготовці монументального твору — „Пропам'ятної Книги УНС" (1936), виданої з нагоди 40-ліття УНС, Осип Стеткевич сповняв функції мовного коректора і помістив там вичерпні статті про українське шкільництво в Америці та англійською мовою статті про українську мову. Він помер 28-го січня 1942 року. Замість пам'ятника УНСоюз дав деяку допомогу його вдові.

Хоч після головного редакторства О. Стеткевич далі співпрацював у „Свободі", її редактором став від 16-го серпня 1919 року Володимир Б. Лотоцький. Він народився в 1888 році в Галичині. Ще зі Львова, де він працював у редакції „Діла", він листувався з Осипом Стеткевичем і Богданом Дуткевичем,і від них одержав оферту на працю в редакції „Свободи", яку він і прийняв, приїхавши до Америки в січні 1914 року. Відтоді до 1-го травня 1916 року та від 1-го листопада 1917 року до 1-го квітня 1926 року був він редактором „Свободи", при чому т.зв. Редакційна комісія назначила 4-го січня 1921 року його партнером ред. Омеляна Рев'юка. Після ліквідації цієї Комісії і передачі її прав і обов'язків Екзекутиві УНСоюзу, один із редакторів мав бути відповідальний перед Конвенцією і Головним урядом УНС (1925). Мабуть тому В. Лотоцький уступив у квітні 1926 року з редакторства „Свободи" і від січня наступного року до липня 1943 року працював редактором „Америки". Три роки, від грудня 1943 року до липня 1946 року, В. Лотоцький був редактором „Народної Волі". Поза редакторською працею він був касиром Просвітньої комісії УНС (від 1914 року), членом створеного на Першому Українському Соймі (1915) Загального Українського Комітету, членом Ек-зекутиви Федерації Українців в Америці, секретарем Українського Народного Комітету (1918) і секретарем заснованої 27-го травня 1919 року Ліги Чотирьох Народів та одним із її делегатів на зустріч з Закордонною комісією Сенату у Вашінгтоні. Лотоцький виголошував принагідне реферати, як от під час Першого Українського Сойму, або в січні 1919 року на Народнім з'їзді, де виступив з думкою створення самостійної демократичної української республіки, яка могла б приєднатися до федерації з таких самих народних республік колишньої Росії. В 1940 році він був представником СУК „Провидіння" в УККА. Володимир Лотоцький помер у 1958 році.

Від 1926 року до 1933 року відповідальним редактором „Свободи" був Омелян Рев'юк. Він народився 1887 року в селі Перерісль, Надвірнянського повіту. Студіював право у Львові і в 1907 році брав участь у голодівці студентів у в'язниці при вулиці Баторія. До Америки прибув через Англію й Канаду в 1912 році й поселився у Скрентоні, Па. Там вів бюро правних порад у різних старокрайових справах, помагав редагувати „Народну Волю" і зладив Календар Українського Робітничого Союзу на 1913-ий рік. По смерті дружини Ірени з Січинських (30-го червня 1915 року) О. Рев'юк перенісся до Ню Йорку, де увійшов до Пе-редсоймового комітету (1915), а на Першому Українському Соймі його обрали до Загального Українського Комітету. На другому Соймі 14-го грудня 1918 року у Вашінґтоні він проводив нарадами і був обраний до Екзекутиви Федерації Українців в Америці. Від січня до вересня 1919 року редагував О. Рев'юк її орган „Українську Газету", і тоді таки був він членом української делегації Ліґи Чотирьох Народів на зустріч з Закордонною комісією Сенату у Вашінґтоні, де працював для „Приятелів України", пресового бюра Першої української дипломатичної місії. При нагоді з'їзду Ліги Американських Горожан Українського Роду О. Рев'юк взяв участь у зустрічі Української делегації з державним секретарем Чарльсом Гю-зом і перед Комісією закор-донних справ виголосив промову. Рев'юк головував на Першому Конгресі Об'єднання Українських Організації в Америці 26-27-го жовтня 1922 року, а на четвертому Конгресі цієї організації, 26-го жовтня 1927 року, його покликали на пост предсідника і Рев'юк був ним до 1939 року. На Всеукраїнськім Національнім Конгресі 16-17-го березня 1940 року Об'єднання відкликало його, бо 24-го травня того року створено у Вашінґтоні Український Конгресовий Комітет.

Важливу працю Рев'юк виконав як член Редакційної комісії для виготовлення „Пропам'ятної Книги УНС" (1936). Він помагав упорядковувати й опрацьовувати матеріяли, записав спомини давніх емігрантів — активістів і дав цінні статті про розвиток політичного світогляду українського іміґранта та про літературні й мистецькі надбання еміграції в Америці. Про духове обличчя української іміграції Рев'юк написав знамениту статтю в Календарі У НС на 1944-ий рік. Його перу належать корисні статті в англомовному числі „Свободи" (29-го лютого 1916 року) про українців в ЗСА й Канаді, та про природні ресурси України, як також декілька брошур, як от: „Польща йде, та не одна, а дві" (1917) та англійською мовою Ukraine and Ukrainians (1920), Trade with Ukraine; Ukraine`s naturl wealth, needs and comercial opportunities (1920). Накінець треба згадати Рев'юкову брошуру про життєве забезпечення у братських організаціях і особливо видану ним книжку про пацифікацію в Галичині під заголовком Рolish atrocities in Western Ukraine (1931).

Омелян Рев'юк був предсідником 25-го Відділу УНС в Джерзі Ситі (в 1930-их роках), добрим промовцем, а понад усе — знаменитим журналістом. Співпрацював зі „Свободою" він до початку 1940-их років, коли був звільнений у результаті антиукраїнських невірних інформацій про американських українців перед Конгресовою комісією Даєса. Він помер в 1972 році.

Рішенням Головного уряду УНС на його спеціяльних зборах у липні 1933 року головним редактором „Свободи" став д-р Лука Мишуга. Він народився 30-го жовтня 1887 року у Виткові Новім, Радехівського повіту. Гімназійне навчання закінчив 1906 року у Львові, студії прав у 1911 році в Відні, судову практику відбув у Львові, а адвокатську — в Жовкві. На початку 1915 року зголосився Л. Мишуга добровольцем до Українських Січових Стрільців. По розпаді Австро-Угорщини він заснував у Володимирі Волинському Українську Раду, яка проголосила прилучення Волині до української держави.

В роки української дер-жавности був Лука Мишуга членом Державного комісаріяту в Радехові, працював в управлінні ЗУНР (Західньо-Української Народної Республіки) і був представником у Ґенеральному Штабі Симона Петлюри та пресовим референтом при кватирмайстерському відділі Дієвої Армії у Кам'янці Подільському. В 1919 році д-р Мишуга виїхав з урядом Евгена Петрушевича до Відня і до 1921 року виконував різні державні завдання як секретар д-ра Костя Левицького в Дипломатичній місії до Риґи, чи разом з д-ром Осипом Назаруком під час поїздки до Копенгагену на переговори з Літвіновим. У 1921 році уряд ЗУНР вислав Л. Ми-шугу до Вашінґтону, де він розгорнув широку діяльність, спрямовану на придбання фондів для екзильного Західньоукраїнського Уряду.

В Америці д-р Мишуга обняв пост Генерального секретаря посталого в 1922 році Об*єднання Українських Організацій в Америці і секретарював 17 років. Його зв'язок зі „Свободою" датується 1925-им роком, коли він став її співробітником. Рік пізніше Л. Мишуга став співредактором і нарешті в 1933 році — головним редактором, яким залишився до 1955 року. Крім того, він був співор-ганізатором Українського Конгресового Комітету (1940), Злученого Українського Американського До-помогового Комітету, ЗУ-АДК (1944) і його головою від 1953 року, членом Відділу НТШ, редакції Енциклопедії Українознавства і врешті — чільним діячем Українського Народного Союзу.

Журналістична діяльність д-ра Мишуги почалась ще в роки ЗУНР. У її органі „Український прапор" і в часописі „Стрілець" друкувались його фейлетони і тоді таки появились його брошури: „Похід українських військ на Київ", „Які тепер суди на Україні", „Державна адміністрація на Україні". Як представник ЗУНР у Вашінгтоні, Л. Мишуга помістив у „Свободі" від 25-го липня 1921 року відозву „Допомога Рідному Краєві", відтак уклав ще інші заклики до українців різних переконань і писав статті про тривожне положення на Західньо-українських землях. Пізніше, працюючи для „Свободи", він містив у ній безліч статтей і в календарях-альманахах УНС, при чому всі вони прозраджують руку знаменитого журналіста, знавця світових і українських крайових та еміграційних політичних і суспільних відносин. Крім англомовної брошури (1939), на увагу заслуговують серії статтей д-ра Мишуги „Шевченко і жінка" і „Shevchenko — Torchbearer of Ukraine". Перша серія друкувалась у „Свободі" (чч. 153-166, 1939) і в англійському перекладі В. Семенини в The Ukrainian Weekly (October 28, 1939, 1939 — Juanuary ІЗ, 1940), та вийшла окремою брошурою в 1940 році. Друга серія, у перекладі англійською мовою Степана Шумейка, появилася в згаданому англомовному додатку до „Свободи" (3-го березня — 21-го квітня 1945 року).

Непроминального значення досягненням д-ра Луки Мишуги було здійснення монументального видання — Пропам'ятної Книги, виданої з нагоди сороклітнього ювилею Українського Народного Союзу" (1936). Ціла книга, з її головною статтею авторства Луки Мишуги про формування світогляду українського імігранта в Америці,є досьогодні і залишиться неперевершеним джерелом інформації для дослідників життя української спільноти в цій країні. Дуже важливими під цим оглядом є також зредаговані д-ром Мишугою: „Ювілейний Альманах УНС" (1894-1944), збірник „Українці у вільному світі" (1954) при співпраці А. Драгана, і численні книжки про Україну, видані УНСоюзом. Окремо слід згадати упорядковані Л. Мишугою „Спомини про Олександра Мишугу", його стрийка.

Великою перевагою д-ра Мишуги була його красномовність. Часто запрошуваний за головного промовця українськими громадами на святкування річниць важливіших подій з нашої історії й культури, він завжди захоплював слухачів легкістю, доречністю й невимушеністю презентації відповідної теми. Пам'ятними залишилися його виступи 1938 року в обороні Карпатської України в Лондоні, Парижі й у Відні, де він виголосив через місцеве радіо промови до закарпатських українців. Ці виступи його використовували пізніше вороги українців у Америці проти Луки Мишуги. Довго непубліковані, деякі промови д-ра Мишуги появилися на сторінках книги „Лука Мишуга: збірник", зредагованої в 1973 році його наступником і звеличником Антоном Драґаном.

Д-р Лука Мишуга був безсумнівно однією із найвизначніших постатей усієї української еміграції. Поєднував він великий талант редактора і промовця з надзвичайною працьовитістю. Він був промовцем з Божої ласки, державним мужем, незаступимим суспільним діячем, невтомним журналістом і врешті, за словами Дмитра Галичина, — „найбільшим союзовцем". Лука Мишуга помер 8-го лютого 1955 року.

Тяжко було знайти нову людину, яка могла б з успіхом обняти пост головного редактора „Свободи", пост, що його займав 22 роки д-р Мишуга. На щастя, ще за його життя і під його керівництвом працював у щоденнику дев'ять років молодий, здібний журналіст Антін Драган, і він став десятим з черги головним редактором „Свободи".

Антін Драган (Андрій Луців) народився 28-го серпня 1913 року в селі Голешів, Жидачівського повіту. Як студент права у Львівському університеті працював у „Кооперативній родині" у Львові, був співробітнитом тижневика „Наше Слово", націоналістичного щоденника „Голос" та підпільних видань ОУН. За діяльність в Організації Українських Націоналістів був переслідуваний і перебув два роки в тюрмі (1934-1936). В 1938-1942 роках працював для Української Пресової Служби в Берліні, пізніше був тут редактором „Українця" і „Хлібороба", газет для примусових робітників у Німеччині. В жовтні 1943 року Драган перейшов до окупованої Франції, а звідтіля — до Еспанії. Як нелегального втікача, еспан-ська поліція перевезла його з села Орбайсетта до в'язниці у Пампльоні, де А.Драган, тоді ще Андрій Луців, перебув кілька тижнів і був під опікою Міжнародного Червоного Хреста й американського квейкерівського „Комітету Дружньої Служби". На Новий Рік 1944 року його перевезли до Міранди над Ебром, у провінції Бур-ґос, де був концентраційний табір, удержуваний альян-тами для чужинців, які опинилися в Еспанії без дозволу і без відповідних документів. Тому що тільки американський афідавіт і американська віза могли бути єдиним засобом звільнитися з того табору, А. Драган наладнав зв'язок з д-ром Мишугою і одержав від нього афідавіт. В між-часі, ще від половини 1944 року, він дописував до „Свободи" під різними псевдонімами. 12-го травня 1946 року він приїхав до Америки, а на наступний день почав працювати в редакції „Свободи" спочатку як співредактор, а від 1955 року як відповідальний редактор, яким залишився до добровільного відходу на емеритуру в 1978 році.

Крім статтей у „Свободі" і редагування її, Драган був редактором альманахів УНС, почавши від 1949 року майже в кожному із них містив свої статті. Його перу належать також монографічні публікації: „В країні волі; Підручник для нових імігрантів" (1949); Ukrainian Resistance; the Story of the Ukrainian National Liberation Movement in Modern Times (1949); „Український Народний Союз в минулому і сучасному , 1894-1964" (1964) і англійською мовою (1964). Після іменування Блаженішого Йосифа Сліпого Кардиналом Драган склав збірник п.з. „Маємо Кардинала" (1966) і англійською мовою під заголовком „Our Ukrainian Cardinal" (1966).

Ще в липні 1943 року Антін Драган побував у Вінниці при розкопуванні німцями масових могил жертв совєтського ГПУ-НКВД і про це писав у „Свободі" та в інших публікаціях під псевдонімом „Максим Подо-рожний". У 1986 році він опублікував свої спостереження з того часу в брошурі „Пам'ятаймо про Вінницю".

Драган співпрацював з Комітетом побудови пам'ятника Тарасові Шевченкові у Вашінґтоні, а по здійсненні цього задуму видав книжку, ним упорядковану, „Шевченко у Вашінґтоні" (1984). Він був членом Української Американської Координаційної Ради, належав до Виділу НТШ, очолював його Пресову Комісію; в 1961 році причинився до видання УНСоюзу і Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка збірника „Наш Шевченко". Він з ентузіязмом піддержував публікацію Англомовної Енциклопедії Українознавства і завдяки його старанням УНСоюз піднявся фінансувати це епохальне монументальне видання.

Працелюбець до самозречення, добрий і досвідчений журналіст і редактор. Антін Драган виявився гідним послідовником д-ра Мишуги як головний редактор „Свободи". В цьому допомогли йому немало висококваліфіковані співредактори, відомі журналісти, письменники і літературознавці, про яких постійно згадував як „квадригу" щоденника: Іван Кедрин, Богдан Кравців, Лука Луців, Вячеслав Давиденко і Михайло Сосновський. Антін Драган помер 2-го лютого 1986 року.

Після відходу на емеритуру, Драган запропонував ротаційну систему для обрання нового редактора „Свободи". Кандидатами на цей пост були: Зенон Снилик, Володимир Левенець, Володимир Косик, Євген Федоренко і Василь Тершаковець. Кожний із них вів редакцію через шість тижнів (від кінця вересня 1978-го до травня 1979 року).

Рішенням Головного Уряду УНС редактором у 1979 році став Василь Тершаковець. Він виконував цю функцію кілька місяців, але з причин здоров'я мусів зрезигнувати. Після нього коротко до редактії повернувся Антій Драган і з весною 1980 року Драган відійшов і Зенон Снилик обняв редакцію в травні 1980 року, призначений Головним Урядом УНС на пост головного редактора „Свободи". Тим самим в житті цього часопису-ювілята відкрилася нова сторінка: часопис опинився в руках молодого покоління журналістів.

Зенон Снилик народився 14-го листопада 1933 року в Путятинцях, Рогатинського повіту. Середню освіту закінчив з відзначенням у Рочестері, Н.Й., ступінь бакалявра одержав на тамошньому університеті, а маґістерку з журналістики в університеті в Чикаґо. У студентські часи був редактором радіопрограм і заступником редактора студентської газети. Працював викладачем політичних наук в університеті Меꥳлл у (1959-1960). Від 1-го лютого 1962 року став співредактором „The Ukrainian Weekly", а від січня 1965 року його головним редактором. Як уже згадано вище, призначення на головного редактора „Свободи" 3. Снилик отримав у травні 1980 року.

Зенон Снилик — один із найвизначніших наших спортовців на еміграції. Талановитий футболіст, він двічі осяґнув звання все-американського гравця на університетському рівні, перший раз в історії цієї країни як українець був обраний до американського олімпійського футбольного тіму і був двічі його капітаном. В 1956-1964 роках брав участь у 92-их міжнародних футбольних змаганнях. Був провідником і гравцем у шістьох українських дружинах. Крім блискучої футбольної кар'єри, він є дуже добрим тенісистом і від багатьох років бере участь у турнірах на Союзівці і там впродовж 25-ох років влаштовує тенісові табори для української молоді.

Раїса Галешко народилася в післявоєнний період в селі Колом'є Славутського району на Хмельниччині в Україні. Закінчила факультет журналістики й редаґування Львівського Поліграфічного Інституту. Працює понад 20 років у професійній журналістиці. Була кореспондентом київських газет "Молода гвардія", "Вечірній Київ" та журналу "Україна".

В 1989 році Р. Галешко разом з дочкою Зоєю емігрувала до Канади, де в 1991 рoці в Торонто заснувала сатирично-гумористичний журнал "Всесміх", який виходить кожного місяця. З переходом Р. Галешко у "Свободу" "Всесміх" випускає видавнича спілка.

Більше 20 років редактор Ірена Яросевич працює як редактор і журналіст. Багато наших читачів знають її за статтями в англомовному виданні УНС "Український тижневик", де Ірена працювала редактором з 1996 року і до останнього часу, а перед тим була його активним дописувачем впродовж 10 років. Деякі наші читачі пам'ятають її працю у Вашінґтонському бюрі "Комітету 1000-ліття християнства в Україні", або зустрічали І. Яросевич в Україні в інформаційному відділі Руху, де вона керувала ділянкою зв'язків з закордонними кореспондентами, від 1991 до 1993 року. Після чого залишилася в Україні як директор відділу зовнішніх стосунків СП УТЕЛ - найбільшої в республіці компанії зв'язку. І. Яросевич повернулася до США в 1995 році і працювала директором зовнішніх стосунків Фонду допомоги дітям Чорнобиля під час підготовки та відзначення 10-ліття цієї трагедії.

Закінчивши в 1980 році університет в штаті Вискансин (University of Wisconsi-Madison) і отримавши диплом бакалавра з філософії і політичних наук, І. Яросевич залишилася працювати кореспондентом місцевої газети - до повернення її у Вашінґтон в 1982 році, де була прийнята на посаду редактора в "National Endowment for the Arts". Пізніше вона працювала в цьому ж закладі керівником проєкту.

З 1985 року І. Яросевич - провідний редактор нового двотижневого видання "The Washington Herald", яке вперше в Америці в газетному форматі готувалося повністю за новою видавничою комп'ютерною технологією, що отримало професійне визнання і було відзначене в двох журналах: "Advertising Age" і "Publisher's Weekly".

І. Яросевич була першою журналісткою незалежної України, що отримала аккредитацію при урядовому прес-центрі США у Вашінґтоні, де була уповноважена газетою Верховної Ради України "Голос України" дописувати про хід виборів Президента Б. Клінтона в 1992 та 1996 роках.

Рома Гадзевич стала головним редактором обидвох видань - Свободи і Ukrainian Weekly в 2007 році.