Миша й Пацюк - Добривечір, сусіде мій!
Чи всі ви живі та здорові?.. -
Гукнула Миша Пацюкові.
- Та ще, - Пацюк мовляє їй.
- А я се, - каже, - прилинула,
Щоб розказать тобі, що чула,
Щоб ти радів, як я, та знав:
Лев, кажуть би, Кота піймав…
- Якого?
- Катюгу нашого рудого,
Що нам просвітку не давав.
- Гай-гай! - Пацюк мовля. - Раденька,
Як кажуть, що дурненька!..
Що з того, що піймав?..
Як дійдеться у них до чого -
Не бачить Лева нам живого!
Бо знаєш, що за звір той Кіт!
Отак, як хто кого боїться,
То й думає, що на того ввесь світ
Так буде, як і він, дивиться.
1853 Вовк і Кіт В село із лісу Вовк забіг...
Не думайте, що в гості, братця!
Ні, в гості Вовк не забіжить;
А він прибіг, щоб де-небудь сховаться;
Проклятий люд з собаками настиг...
І рад би Вовк в які ворота вскочить,
Та лишенько йому, - куди не поглядить -
Усюди Вовченька недоленька морочить, -
Хоч сядь та й плач;
Ворота, як на те ж, кругом усі заперті,
А дуже Вовкові не хочеться умерти
(Бо ще він не нажився, бач!),
А гірше од людей - од видимої смерті...
Коли глядить -
На загороді Кіт сидить,
На сонечку мурликає-дрімає.
Підскочив Вовк і до Кота мовляє:
- Котусю-братику! Скажіть мені скоріше,
Хто із хазяїнів отут усіх добріше?
Я хочу попрохать, щоб хто мене сховав
На сей недобрий час. Я б у пригоді став!..
Чи чуєш гомін той? За мною то женуться!..
Котусю-батечку! Куди ж мені поткнуться?..
- Проси мерщій Степана,
Він добрий чоловік, - Кіт Вовкові сказав.
- Так у його я вкрав барана.
- Ну, так навідайсь до Дем’яна.
- Е, і Дем’яна я боюсь: Як тільки навернусь,
Він і згадає поросятко.
- Біжи ж, аж ген живе Трохим!
- Трохим? Боюсь зійтися з ним:
З весни ще злий він за ягнятко!
- Погано ж!.. Ну... а чи не прийме Клим?
- Ох, братику! Теля я в його звів!
- Так ти, бачу, усім тут добре надоїв, -
Кіт Вовкові сказав, -
Чого ж ти, братику, сюди і забігав?
Ні, наші козаки ще з розуму не спали,
Щоб Вовка од біди сховали!
І так-таки ти сам себе вини:
Що, братику, посіяв, те й пожни!
1853 Цяцькований осел Додумався осел, що він якаясь мина,
Зневагу від усіх доводиться терпіть,
Що надокучила така лиха година,
Що треба і йому хоч трохи краще жить.
Він чув, що там, над морем широченним,
Стоїть гора одна;
На тій горі, під дубом височенним,
Сидить всесвітній старшина;
По-вченому Юпітером він зветься,
По-простому ж - Нечипір Громовик,
Як гримне - аж земля трясеться,
Жахається і звір, і чоловік.
- Піду, - сказав Осел, - хоч що вже буде!
Побачимо, чи правду кажуть люде,
Що нібито відвага сльози ллє,
А в добрий час меди і вина п’є. -
Прийшов, на гору зліз, низенько поклонився,
А Громовик до його обізвавсь:
- Чого се ти тут опинився?
І як се ти сюди пропхавсь?
- Приволокла лиха година!
Сміється з мене всякий біс, -
Жаліється Осел, - усякая скотина
Дере передо мною ніс.
От хоч і коні... збруя, бляшки,
Коваль підкови їм кує,
Прикраси їм усякі є -
Побрязкачі, блискучі цвяшки...
А я... отак, як бач,
Хвіст теліпається, та й годі,
Нема порадоньки, хоч плач...
Владико! Змилуйся в пригоді! -
Владика засміявсь, аж ліс застугонів;
Покликав він Фортуниху Домаху;
- Ану, лиш, - каже їй, - порадуй бідолаху,
Щоб між людьми і він бринів;
Ти начепи йому на шию срібний дзвоник;
Нехай, радіючи, хвостом вертить,
Як у болоті ополоник,
І дзвоником бряжчить. -
Зрадів Осел, у ноги повалився,
Фортуниху у рученьку лизнув
І так з гори чимчикувать пустився,
Що трохи шиї не звернув.
Побіг він навпростець, нічого не минає,
Чи нива, чи баштан - не розбирає.
Толочить і ламає.
На вигоні телят перелякав;
Ускочив у село - всяк очі витріщає,
А він брикає, хвіст задрав,
Аж куряву підняв,
Собаки гавкають, і дітвора тікає…
Цяцькований Осел придбав нову біду,
Де не повернеться - усе не до ладу,
Чи шкоду втне - не подарують,
Почують, що дзвенить, - палюгою частують.
Осел прислів’я нагадав,
А я до байки приладнав:
Нехай не забувають люде,
Що дурень всюди дурнем буде.
1891 
